Дистанційне навчання. 11 клас укр. філології - 16.03.20

11 укрфіл.

Українська література, 16.03.2020р.

Увага!

*Усі завдання, які треба виконати письмово у зошиті, виділені червоним кольором.

* Завдання, які необхідно у друкованому вигляді надіслати на електронну пошту вчителя, виділені зеленим кольором.

* Завдання, котрі учні виконують он-лайн, виділені блакитним кольором.

*виконані завдання надсилати на електронну адресу викладача в день заняття: mlavrusenko@ukr.net

 

І. Приклад великої мужності й сили духу («На колимським морозі», «Пам’яті Алли Горської»).

1. Прочитати поезію.

На колимськім морозі калина...

Стус Василь

На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Безгоміння, безлюддя довкола,
тільки сонце і простір, і сніг.
І котилося куль-покотьолом
моє серце в ведмежий барліг.
І зголілі модрини кричали,
тонко олень писався в імлі,
і зійшлися кінці і начала
на оцій чужинецькій землі.

 

2. Прослухати поезію за посиланням:

3.  Опрацювати матеріал підручника: с. 250, написати конспект у зошит.

4. Коментар (прочитати):

Василь Стус – поет трагiчної долi, «речник замордованого поколiння; поетiв i молодi, похованої пiд кригою часу» Драматизм його життя вилився у вiршах, бо В.Стус писав оголеним нервом своєї душi, сприймаючи стоїчно фатальнi життєвi випробування. Проте, незважаючи на неспрятливi життєвi обставини, поет не зрадив своїм принципам та iдеалам. Для нього найголовнiшою була священна любов до України, рiдного українського народу, за волю та майбутнє якого так пристрасно й самовiддано боровся. Тема любовi до України, вболiвання за долю її народу, тяжкий бiль i туга, викликанi розлукою з рiдним краєм, є провiдною, наскрiзною темою поетичної творчостi В.Стуса. Цi мотиви досить яскраво вiдчутнi в поезiї «На колимськiм морозi калина...». У нiй – невимовна туга за Україною – її повiтрям, землею, небом, за рiдними, друзями – усiм тим, що зветься Батькiвщиною. Проте туга, смуток спричиненi не тiльки особистими переживаннями, а насамперед високими патрiотичними почуттями синiвської вiдданостi, самозреченостi в iм’я народу. Зазначеним поетичним твором автор утверджує iдею безкорисливої, незрадливої, самовiдданої любовi до рiдного краю – України, здатнiсть на самопожертву в iм’я свого народу.

Аналiзований поетичний твiр залiчуємо до громадянської лiрики. Водночас це автобiографiчний вiрш, який стосується 60-х рокiв ХХ ст. й Колими – мiсця заслання полiтв’язнiв.

Лiричний герой поетичного тексту – полiтичний в’язень, що вiдбуває покарання за свою принципову громадянську позицiю, за вiльнодумство. Образ автора i лiричного героя накладаються один на одного. Лiричного героя, як i автора, заслано на Колиму за його полiтичнi переконання й український патрiотизм.

У поетичному творi В.Стус порушує низку глобальних для свого часу i для сьогодення проблем: проблему страждання, спричиненого усвiдомленим вибором життєвої позицiї, яка полягає в боротьбi за українську незалежну державу, за нацiональнi iдеали; проблему самовiдданої любовi до України, самозреченостi в iм’я цiєї любовi; проблему фiзичної неволi, що вiдкриває шлях до свободи духовної; проблему стiйкостi особистостi у вiдстоюваннi своїх переконань; проблему вiри, надiї, любовi як духовної основи буття.

Основними образами поезiї є образ України – омрiяної, рiдної сторони, за любов до якої лiричний герой як полiтв’язень вiдбуває покарання на Колимi; образ чужинецької землi (Колими), що постає як уособлення фiзичної неволi та страдництва в iм’я iдеалiв нацiї, в iм’я справедливостi та добра; образ тюрми – неволi, де страждає лiричний герой за нескоренiсть, вiльнодумство, смiливi думки, принципову громадянську позицiю; образ калини – традицiйного символу України; образ сонця – джерела свiтла, тепла, радостi; символу перемоги свiтлих сил над темними, добра над злом; образ собору – духовної сили, вiри, надiї, любовi, утвердження високих гуманiстичних iдеалiв, вiдродження нацiї.

Розгортання авторської оповiдi розпочинається з констатацiї факту – «На колимськiм морозi», що мiстить вказiвку на часопросторовi реалiї, в яких перебуває лiричний герой i якi є iстотними для нього, знаковими. Отже, прикметник колимський виконує функцiю просторового орiєнтира для позначення описуваних подiй, iменник мороз – часового (вказує на зимову пору); опосередковано вони позначають й iнший часопростiр, пов’язаний iз полiтичною ситуацiєю та iдеологiєю в нашiй країнi в 60-тi рр. ХХ ст.: Колима слугувала мiсцем заслання полiтв’язнiв, до яких належав i сам В.Стус. Пiсля поетичної констатацiї часопросторових реалiй, у яких перебуває лiричний герой, автор уводить iнший образ, що видається деякою мiрою несумiсним з цими реалiями, – образ калини. Несподiваний кiнець першого рядка, низхiдна iнтонацiя, акцент на образi калини завершують перший змiстовий фрагмент поетичного твору.

Образ калини сягає народнопоетичних джерел (взагалi для шiстдесятникiв характерне «органiчне злиття народнопiсенного начала з iнтелектуальним, фiлософським»). Автор рiзко, без плавного переходу зiставляє два образи – колимського морозу, що асоцiюється з чужиною, стражданнями, i калини – традицiйного символу України.

Наступний рядок поезiї – закiнчення попередньо означеної думки, з тiєю лише вiдмiннiстю, що ця частина висловлення – метафоризована: Зацвiтає рудими слiзьми (фiксуємо поєднання метафори з порiвнянням). Автор уводить образ слiз, указуючи на страждання лiричного героя. Метафора побудована на основi уподiбнення за формою (зовнiшньою схожiстю): ягоди нагадують сльози; епiтет рудий асоцiюється з негативним психiчним станом лiричного героя (пристрасть, сила вияву почуттiв позначаються червоним). Розглядана метафора утворена способом антропоморфiзацiї, коли явищам довколишньої дiйсностi приписуються ознаки та властивостi людей: ягоди – сльози.

Образи колимського морозу (чужини) i слiз (страждання, викликаного тугою за Батькiвщиною) взаємопов’язуються у поетичному iдiолектi митця, посилюючи iдею твору; цi образи розташовуються у висхiдному порядку: на чужинi виникає спогад, зроджений спогляданням реалiї, що нагадує Батькiвщину, проте цей спогад болiсний i страдницький.

Отже, домiнантними макрообразами поезiї, що групують навколо себе iншi образи, є чужина i Україна (Батькiвщина); вони антитетичнi. Перехiд до наступного опису подiй досить чiткий i лаконiчний. Дiйснiсть змальовується скупо, але вичерпно точно односкладним номiнативним реченням: Неосяжна осонцена днина. Поет знову апелює до зорових вiдчуттiв, поєднуючи враження, навiянi спогляданням простору – безмежної пустелi, заповненої денним сонячним свiтлом. Вiдчуваємо наростання почуттiв, що переповнюють лiричного героя.

Осонценiсть довкiлля лiричний герой сприймає з глибоким душевним надривом, воно (сонце) не радує його, бо коли ти силомiць вiдiрваний вiд Батькiвщини, то осягнути всю красу i велич довколишнього свiту неможливо. Так автор пiдводить читача до кульмiнацiйного моменту, який образно фiксують наступнi рядки:

І собором дзвiнким Україна

написалась на мурах тюрми.

Метафоричний змiст, образнiсть висловленої думки формується на основi зовнiшньої подiбностi: тiнь калини, певно, вiдбившись на стiнi, намалювала уявний образ України. Тяжкi муки, виснажливi поневiряння, вболiвання за рiдний край, його долю переживає лiричний герой, проте спогади про Україну, незважаючи нi на що, все ж чистi й свiтлi. Це пiдтверджує емоцiйно забарвлений прикметник дзвiнкий «який голосно i чiтко звучить», якому притаманне високе емоцiйно-експресивне забарвлення, вiн має вiдтiнок пiднесеностi, урочистостi. Вiдзначаємо, що тут зоровi образи взаємодiють зi слуховими.

Отже, кульмiнацiйною є друга антитеза: тюрма – Україна. Далi спостерiгаємо поступовий спад почуттiв: Безгомiння, безлюддя довкола. Тiльки сонце, i простiр, i снiг. Односкладнi номiнативнi речення чiтко i лаконiчно передають стан лiричного героя. Нанизування слiв з прийменником без- (безгомiння, «вiдсутнiсть гомону, звукiв», безлюддя «вiдсутнiсть людей; перен. вiдсутнiсть однодумцiв, рiдних, знайомих людей; перен. глухi, необжитi, малозаселенi мiсця» посилюють враження пустельностi, самотностi, що заполонюють мозок i серце лiричного героя: вiдсутнiсть звукiв (пустельна тиша), вiдсутнiсть людей у сонячному безкiнечному снiговому просторi й самотнiсть лiричного героя пригнiчують, але не впокорюють його. Спад почуттiв лiричного героя триває довго, навiть довше, анiж їхнє наростання, що пояснюємо внутрiшнiм драматизмом, яким охоплена його душа, тривалим перебуванням у цьому станi, силою переживань. Тому заспокоєння не може прийти одразу. Душевний бiль стихає повiльно. Поступовiсть емоцiйного спаду художньо увиразнює повтор сполучника i (тiльки сонце, i простiр, i снiг). Далi за текстом анафоричний повтор сполучника i послiдовно пiдтримує цей спад. Плин думок лiричного героя образно засвiдчує метафора: «І котилося куль-покотьолом моє серце в ведмежий барлiг».

 Метафора «І зголiлi модрини кричали» – останнiй спалах потужно виражених почуттiв лiричного героя. Особливiстю метафори є те, що вона побудована на одночаснiй взаємодiї зорових i слухових Митець знову вдається до зорового образу (тонко олень писався в iмлi), вiдтворюючи споглядуване; потiм через антитезу пiдсумовує свої роздуми.

Обрана життєва позицiя лiричного героя, його принциповiсть, самовiдданiсть i самопожертва в iм’я України, народу, нацiональної iдеї неминуче приводить до такого стану, тобто до фiзичної неволi, покарання, ув’язнення; перебуваючи в далекiй чужинецькiй землi, лiричний герой як справжнiй патрiот, чесний громадянин України переконується в iстинностi своєї життєвої дороги i розумiє, що iншого шляху не iснує; саме на чужинi, в неволi, народжуються новi iдеї, мiцнiшають переконання, з’являються новi перспективи. Тому, фiлософськи осмислюючи кiнець, автор оптимiстично бачить початок. Отже, безвиходi, розпачу немає. Є шлях уперед – через терни до зiрок. Вiдчуваємо, як гаснуть, поволi влягаються, заспокоюються душевнi муки лiричного героя, щоб знову колись вибухнути пристраснiстю та непримиреннiстю. Прикiнцевi рядки поезiї сприймаємо як певний висновок, пiдведення до думки, що саме чужина допомогла ще гострiше вiдчути тугу за рiдним краєм i любов до нього, перевiрити силу та справжнiсть цих почуттiв та водночас усвiдомити доконечнiсть подальшої боротьби, нехай навiть цiною власного життя, за свободу, незалежнiсть рiдного народу.

Аналiзований вiрш свiдчить про мужнiсть, нескоренiсть В.Стуса, силу поетичного таланту поета-шiстдесятника, справжнього борця, гiдного патрiота українського народу. Поезiя написана просто, в нiй глибоко осмислено пережите. На першому планi – розгортання двох оповiдних лiнiй – змалювання колимського пейзажу (свiту природи) i змалювання драматичних почуттiв лiричного героя (свiту людських переживань). Цi двi лiнiї переплетенi, взаємопов’язанi. У них сконцентровано основнi змiстовi мотиви.

4. Заповнити таблицю і надіслати на електронну пошту: mlavrusenko@ukr.net

Стус Василь «На колимськім морозі калина...»
Епітети
Метафори
Символи і їхнє значення

 

 1.Прочитати поезію:

Пам'яті А. Г. (Пам'яті Алли Горської)

Стус Василь

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай,
де жменька нас. Малесенька шопта
лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров — така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
ці грона болю, що падуть в глибінь,
безсмертною бідою окошились.

* Вірш пам'яті художниці Алли Горської, по-звірячому вбитої за загадкових обставин 1970 р.

2. Опрацювати матеріал підручника: с. 250, написати конспект у зошит.

3. Прочитати інформацію про Аллу Горську:

В 1961—1965 роках разом з Лесем Танюком, Василем Симоненком, Іваном Світличним та ін. стала одним з організаторів і активним членом Клубу творчої молоді «Сучасник», який був тоді центром українського національного життя у Києві. У цей же час свідомо перейшла на українську мову. Вихована у російськомовній сім'ї, в школі українську мову не вивчала. Тому їй довелося починати вивчення мови у Надії Світличної з алфавіту^[.

Брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських свят. Плідно займалася мистецькою діяльністю, створила ряд монументально-художніх робіт. За її активної участю відбулося 22 травня 1963 року покладання квітів до пам'ятника Великому Кобзарю у парку Тараса Шевченка у Києві, яке стало традиційним. Цей захід державно-партійна структура сприйняла як «зухвалу інспірацію буржуазних націоналістів».

Разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком відкрила місця поховання розстріляних в НКВС у Биківні, на Лук'янівському і Васильківському кладовищах (1962—1963), про що вони заявили в Київську міськраду («Меморандум № 2»).

1964 р. у співавторстві з Панасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченкостворила в Червоному корпусі Київського університету вітраж «Шевченко. Мати». Вітраж був знищений адміністрацією університету за вказівкою партійного керівництва. Скликана після цього комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий, глибоко чужий принципам соціалістичного реалізму. Горську і Семикіну виключили зі Спілки художників, щоправда, через рік відновили.

1965 року було заарештовано багатьох друзів і знайомих Горської. Цей рік став для неї початком діяльної участі в русі опору. 16 грудня 1965 Горська надіслала заяву прокуророві УРСР з приводу арештів.

Горську викликали в КДБ на допити як свідка та на зводини віч-на-віч, де велися специфічні «кагебістські розмови» з попередженнями й погрозами.

Матеріально й морально підтримувала родини політв'язнів, листувалася з ними, систематично з Опанасом Заливахою, відвідувала його у в'язниці. У квітні 1966 подала клопотання на його захист. Їздила на судові процеси своїх однодумців, організовувала збори коштів на допомогу сім'ям засуджених, організовувала зустрічі з тими, хто повертався з таборів. Правозахисники, які поверталися з ув'язнення, зверталися до неї за допомогою і отримували її.

Належачи до групи «шістдесятників», брала активну участь в українському правозахисному русі. В 1965—1968 роках брала участь у акціях протесту проти розправ над українськими правозахисниками: Богданом і Михайлом Горинями, Опанасом Заливахою, Святославом Караванським, Валентином Морозом, Вячеславом Чорноволом та ін. і зазнала переслідувань з боку радянських органів безпеки. Певним захистом було те, що вона у групі митців виконувала монументальні художні роботи у Донецьку та Краснодоні (тепер - Сорокине), які вважались важливими та мали ідеологічний ухил. Зокрема, панно у меморіальному комплексі «Молода гвардія».

У квітні 1968 року поставила свій підпис під листом-протестом 139 діячів науки і культури до тодішніх керівників СРСР у зв'язку з незаконними арештами і закритими судами над дисидентами. Почалися адміністративні репресії проти «підписантів», кагебістський тиск, Аллу Горську вдруге виключили зі Спілки художників. Києвом і Україною пішли чутки про існування підпільної терористичної бандерівської організації, керованої західними спецслужбами. Одним із керівників цієї організації називали Горську.

За нею стежили, іноді демонстративно, їй погрожували невідомі особи. 1970 року Горську викликали на допит до Івано-Франківська у справі заарештованого Валентина Мороза, але вона відмовилася давати свідчення. За декілька днів до смерті склала протест до Верховного суду УРСР про незаконність і жорстокість вироку.

28 листопада 1970 року Аллу Горську було вбито в помешканні її свекра у місті Василькові Київської області. Похорон Горської 7 грудня 1970 на Міському (Берковецькому) цвинтарі у Києві перетворився на мітинг протесту проти існуючого комуністичного режиму в Україні.

В Україні поширювалися жахливі чутки про цю смерть, зарубіжне радіо подавало свої версії. Розмови про смерть Горської й обставини її загибелі влада обтинала. Це вбивство за деякими версіями приписують КДБ, який мстився Горській ще за оприлюднення разом з Лесем Танюкомта Василем Симоненком фактів масових розстрілів киян у Биківнянському лісі (імовірно, саме це стало причиною побиття міліціонерами у м. Сміла Симоненка, внаслідок чого він помер у лікарні через кілька місяців).

У січні 1972, здійнялася найбільша хвиля арештів учасників руху опору, що значною мірою ослабило українську духовну та інтелектуальну еліту.

Після розпаду СРСР органи прокуратури й безпеки України, ігноруючи вимоги громадськості, не оприлюднили жодної інформації про загибель Горської. Відкрито лише слідчу справу. Аналіз справи показує, що розслідування було неповним, суперечливим, велося з порушеннями процесуальних норм, тобто було сфабриковане. Простежуються також спільні риси вбивства Горської з іншими політичними вбивствами в СРСР.

У 2008—2009 роках у Галузевому державному архіві Служби безпеки України (ГДА СБУ) було розсекречено Фонд 16 (доповідні, повідомлення, довідки голови КДБ УРСР першому секретарю ЦК КПУ), де містяться документи, що безпосередньо стосуються Алли Горської та її вбивства. У 2010 році вони були опрацьовані та опубліковані Олексієм Зарецьким. Справи-формуляри було майже всі утилізовано 1990 року.

Зіставлення слідчої справи і доповідних голови КДБ дає аргументовану доказову базу спланованого замаху.

Міліція міста Василькова офіційно виявила тіло 2 грудня 1970, і у неї не було жодних підстав терміново звітувати до КДБ щодо імовірно побутового злочину. А за наступні два тижні, у період з 3 по 18 грудня, КДБ надіслало до ЦК п'ять спецповідомлень, які безпосередньо стосувались Алли Горської, і два опосередковано. КДБ повідомив ЦК про смерть 3 грудня — наступного дня після виявлення тіла — і день у день з початком слідства, яке було розпочато 3 грудня постановою прокурора Васильківського району. 5 грудня було вже наступне спецповідомлення, коли вирішувалось питання про вибір кладовища та організацію поховання. Це спецповідомлення містить прямий доказ організованого замаху — у ньому мотивація вбивці, загальна картина злочину вказані раніше, аніж до таких самих висновків дійшло слідство. Вбивство ніби скоїв свекор А. Горської І. Зарецький на ґрунті особистої неприязні, а наступного дня наклав на себе руки. Це повідомлено за два дні до того, як справу було передано з підпорядкування Васильківського району до прокуратури Київської області постановою від 7 грудня. Тобто слідча група більш високого рівня ще й не починала роботу. 8 грудня — чергове спецповідомлення на наступний день після поховання 7 грудня.

11 і 18 грудня повідомляли про реагування її оточення на смерть, яке прискіпливо і ретельно відстежувалося. Така оперативність була можлива лише у випадку постійного контролю КДБ, визначеного секретним невідомим нам наказом (можливо, усним). Інформацію могло бути отримано лише з оперативних джерел — повідомлень агентів та матеріалів технічного прослуховування. Змушені визнати, що фіксація настроїв розгубленості, пригніченості та дезорієнтації людей була у цей період чи не найважливішим завданням комуністичної влади та держбезпеки. Оперативність проведення цих заходів не піддає сумніву, що до них готувалися заздалегідь — як до вбивства, так і до поховання.

Результат слідства, закритого 23 січня 1971, був такий самий, як заздалегідь було вказано у спецповідомленнях.

Безпідставними є припущення, що в кадебістських архівах Києва чи Москви можна відшукати наказ про таємне політичне вбивство, звіти виконавців тощо. Імовірно, що таких документів не існувало, а окремі непрямі свідчення, також імовірно, знищено.

4. Що символізує образ калини у поезії В. Стуса «Пам’яті Алли Горської»? (5-7 речень).  Відповідь надіслати на електронну пошту: mlavrusenko@ukr.net

ІІ. «Феномен доби (сходження на голгофу слави)» (оглядово) – філософсько-екзистенційний роздум про Митця у тоталітарному суспільстві. В. Стус про П. Тичину.

1. Коментар:

„Тичина міг би зробити значно більше...Не дали... Розтоптали душу, зігнули її, насміялися з неї! Хіба можна писати розпльованою душею?”. Так пише біограф Тичини С. Тельнюк. І він, напевно, має рацію. В. Стус у своєму дослідженні „Феномен доби (сходження на Голгофу слави)” теж розповідає про Тичину, генія, якого зламали суспільні умови, який не зміг протистояти насиллю і „був приневолений до існування...по той бік самого себе”. Як це відбувалося, на думку В. Стуса, ми дізнаємося, перегорнувши сторінки його книги.

2. Робота в зошиті. Словникова робота

Феномен — рідкісне, незвичайне, виняткове явище. // Про когось надзвичайно видатного, про те, що є особливо визначним, винятковим, що дуже рідко зустрічається // Про людину з рідкісними здібностями, властивостями, нахилами.

Голгофа — заст. (грецьке Гоλγοθα від арамейського Gûlgaltâ — череп). Місце страти (від назви гори Голгофи в Єрусалимі, де відбувалася страта); пагорб, на якому було розіп'ято Ісуса Христа. За описами, це місце знаходиться поблизу Єрусалима, проте його точне розташування невідоме.

3. Прочитати, дати письмову відповідь на ОДНЕ питання до одного з епізодів, поданих нижче. Зверніть увагу!!! Питання є до всіх епізодів, але письмову відповідь потрібно написати тільки на ОДНЕ на Ваш вибір.

Епізод № 1

„Соняшні кларнети” — це переважно книга передчуття сподіваного щастя, передчуття, яке так і не справдилося — лірика 1917 року і перед нею. І це чи не єдина із збірок на рівні Тичининого генія. Тому в доробку поета їй відведено перше місце не тільки хронологічно.

У своїй статті про збірку поета „Вітер з України” М. К. Зеров писав, що „найоригінальніший з поетів двадцятип'ятиліття (19001925) Тичина уже в „Соняшних кларнетах” відкрив усі свої козирі, а потім не раз був примушений до гри слабої безкозирної”. І, справді, всі компліменти, які говорились на адресу Тичини в 20-ті роки, слід, насамперед, адресувати першій збірці.

А компліменти були великі. Один із перших російських перекладачів Тичини О. Гатов називав його чи не найбільшим тогочасним поетом слов'янського світу, а його поетичну техніку — не менш складною за техніку Райнера Марії Рільке чи Поля Валері.

Для Федора Сологуба збірка була дивом, а Тичина — поетом, який пише „за останньою європейською модою”...

Англійський критик Джон Фут відзначав, що „своїми поетичними виразовими засобами цей поет України не нагадує нам нікого другого з цілої світової поезії. Але його ні з чим незрівнянна своєрідність не штовхає поета до жонглювання, до порожнього химерування і блазнювання, тому що ніде його не покидає почуття міри”.

Колись І. Франко, пишучи про молодого В. К. Винниченка, щиро-радісно вигукнув: „І звідки ти такий узявся?”

Сучасники „Соняшних кларнетів” могли б адресувати таке ж своє здивування Тичині”.

Дати відповідь на питання за змістом уривка (одне на вибір). Відповідь надіслати на електронну пошту: mlavrusenko@ukr.net

Ø Що нового ви дізналися про Тичину?

Ø Про що свідчить така оцінка творчості письменника?

Ø Як такі критичні відгуки могли вплинути на молодого поета?

Ø Хто ще, крім літературних критиків та поцінувачів таланту митця, міг звернути увагу на ці схвальні рецензії? З якою метою?

Епізод № 2

„Революція виявилась в очах Тичини часом розбурхання найзвірячіших людських інстинктів. „Прокляття всім, прокляття всім, хто звірем став” — вигукує автор другої збірки (П. Тичина. „Замість сонетів і октав”). Або ще різкіше: „Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра їсть?”

Революція для поета — це доба розпинання Христа, випалювання залізом людської доброти і справедливості:

Постали череваті:

— Копай на батька яму!

— Старий на сина дивиться

Кроткими очима.

— Не йде у землю заступ?

— Обох живими в землю!

— Старий на всіх їх дивиться

Кроткими очима.

Жодна з революцій нічого не дасть, коли її переможна хода вимагає крові й крові безневинних — ось головний сенс збірки „Замість сонетів і октав”. Революція — це смерть вікової культури, час, коли тонкий шар людяності, набутий за тисячі й тисячі літ, злітає з людських душ, як потеруха...

Революція — тільки Вальпуржина ніч звірячого хамства, розкошланого дикунства, коли з народів обсипаються парфуми цивілізацій. Це час затемнення сонця, судна година людської історії — „місто в мальованих плакатах: людина людину коле”.

Де ж поетові спільники? Чий бік він обстоює? На це чітко відповідає присвята: „Григорію Савичу Сковороді!”

Правда, мати такого спільника — значить бути знищеним у першу чергу. „Людина, що казала: убивати гріх! — на ранок з простреленою головою”. Так що недарма увижається поетові в неспокійнім сні, буцімто грюкають у його двері: „Одягайсь на розстріл!”

Я не знаю Тичини більше стомленого і зневіреного, більш трагічного і людяного, ніж Тичина — автор цієї збірки. Він весь у цьому страшному часі — самотній і високий, як біль. І тільки зрідка його зблідлих уст торкається сардонічна усмішка:

Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?

Але її тут же одміняє вираз владного трагізму:

я в болях весь,мов хрест в коралю.

Не слід думати, що Тичина зневірився в революції або що в його особі маємо її суворого дискутанта. Ні. Тичина приймав революцію, але не виносив її жахів. Досить згадати Горького, що водночас обурювався проти всякого терору — білого чи червоного”.

Дати відповідь на питання за змістом уривка (одне на вибір) Відповідь надіслати на електронну пошту: mlavrusenko@ukr.net

Ø Назвіть основний мотив збірки „Замість сонетів і октав”.

Ø Чому Тичині здавалося, що скоро прийдуть до нього із словами „Одягайсь на розстріл!”

Ø Як почувається Тичина у цей час? Чи є поетові до когось звернутися за порадою і підтримкою?

Ø Чи можна стверджувати, що Тичина не сприйняв революцію?

Епізод № 3

Соціальна проблематика була для Тичини не менш значуща за національну. Певною мірою це вже засвідчила „індивідуалістська” збірка „Замість сонетів...” Надалі цей струмінь у його поезії ще більше посилюється.

Так, у збірці „Плуг” ця тема набирає значно більшої сили. В ній поет відшукує втрачений під ногами ґрунт. Справді: коли розглянуті збірки були свідченням певності авторської позиції у світі („Соняшні кларнети” — певність своєї радості від світу, „Замість сонетів...” — певність свого сумніву), то збірка „Плуг” — це книга подвійного сумніву. Сумніву щодо себе в світі і світу в собі.

Стоїть сторозтерзаний Київ,

І двісті розіп'ятий я,

— ось той реальний фон, на якому зродилася ця збірка... „В душі боролись два світи — гармонія і справедливість” — так поет пойменував свої тогочасні настрої.

В голосі поета з'являються небезпечні інтонації:

Із ким тепер, в яку годину молодий відмолодюсь?

Невже ні раз не помолюсь за моє кохання, за людину?

Таємниця „Плугу” ще чекає свого з'ясування. Але вже сьогодні можна сказати, що поет зазнав якихось сторонніх впливів, які обумовили його занадто різку еволюцію.

Адже не з доброго дива пишуться такі вірші як сонет „26-ІІ (ІІ-ІІІ)”.

Прийшли попи, диктатори (о сором!),

якраз всі ті, кого Ти не любив.

І хтось Твоє погруддя встановив

поміж монастирем, поміж собором.

Стоїш. У далеч дивишся з докором...

Який огонь в душі Твоїй горів,

коли будив Ти, кликав кобзарів

з насильством биться, з царствами, з терором!

Ну що ж, Тарасе! Рад єси, не рад —

дивись, який в господі нашій лад,

в сім'ї великій, у громаді вольній.

Збірка „Плуг” засвідчила, що поет перебуває на зламі. Цей злам був не раптовий і неоднорічний. Підготовлений ще в „досонячнокларнетівський період”, цей злам ішов по лінії наближення Тичини до реального життя, усвідомлення вузькості самих лише національних змагань народу...

Напевно, остаточний злам Тичини слід датувати 1920-22 рр. Звичайна річ, і після цього були неодноразові факти справжнього самоозирання, але то вже була хвороба інтенсивного утвердження на новій платформі.

У „Плугові” з'явилися спроби нових стильових пошуків. Муза поета вбирає суворо-просту сукню. До Тичини приходить мужність. Тепер його не завжди обходить те, щоб проведена ним лінія була красива,— досить того, аби вона була найкоротша, чітка, виразна. Коли в „Соняшних кларнетах” маємо певний стилістичний надмір, то в „Плузі” — стильову ощадливість. З'являється лаконічна чорно- біла графіка. „Найлаконічніший Тичина” — це влучне визначення Л. М. Новиченка стосується багатьох віршів „Плугу”. Збірка багато втратила на епітетах, відбувається деметафоризація стилю і водночас — ускладнення збережених метафор. Здається, поет доходить розуміння геніальності як простоти, але, з другого боку, дає зразки найдорвершенішої техніки.

У збірці наявні і сповідні вірші. Епос революції владно входить у світ поета, ще і не готового цілком до його прийняття. Природно, що епізація поетичного світу, великі поступки авторського „я” на користь „ми” призводять до монументалізації образів, імперативних речень, драматизації тексту. У збірці багато прямої мови, розмовних інтонацій, масових сцен. План публіцистики — і то прекрасної — мало не генеральний.

Дати відповідь на питання за змістом уривка (одне на вибір) Відповідь надіслати на електронну пошту: mlavrusenko@ukr.net

Ø Коли стався остаточний злам Тичини? Що лежить в його основі?

Ø Чому „Плуг” називають книгою подвійного сумніву?

Ø Чим збірка „Плуг” відрізняється від попередніх збірок?

Епізод № 4

Настав 1929 рік, коли на Україні відбулися численні арешти. 7 лютого 1930 року начальник ДГТУ Української РСР Балицький поставив своє „затверджую” на обвинувальному висновкові в справі СВУ. За свідченням сучасників, Тичина подає перші приклади фізіологічного переляку, од якого він так і не звільнявся більше. В повітрі, як каже М. Холодний, запахло Соловками. І Тичина, мавши геніальну інтуїцію, відчув це чи не найперший.

Розповідають, як 1929 року в приміщенні київського ВУФКУ, де був присутній Микола Вороний із сином, хтось, переглянувши свіжу газету, радісно повідомив, що П. Г. Тичину обрано академіком. У тому ж номері було вміщено один із віршів П. Г. Тичини „Нехай Європа кумкає”. Поезію було прочитано вголос, після чого М. Вороний дотепно зауважив: „Ну що ж? це останній твір поета і перший твір академіка”. Поет стає державником.

1931 року в світ виходить збірка Тичини „Чернігів”:

Прокладаємо, ріжем, ламаєм,

ні жалю, ані жалощів нема.

Тичина знайшов точний вихід із „соловецької ситуації”.

Страх додає поетові особливо високої політичної свідомості: „Зустріли комсомольців, обурених украй — і знову шкідництво викрито”.

Ми славимо, ми хвалимо,

ми дійдем до мети.

Чи облавом, чи звалами,

А Захід все ж обвалимо,

щоб далі знов іти.

Тичинина поезія перетворилась на зброю, непідвладну волі самого автора...

Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші.

Тимчасом на Україні почався безпрецедентний в історії українського народу голод. Родючі українські степи вкрилися кістками п'яти (семи? десяти?) мільйонів хліборобів і землелюбів.

...одразу ж після страхітливого голоду, що знаменував собою переможне завершення доби колективізації на Україні, почались репресії.

І що ж — великий соціальний поет ХХ століття Тичина мовчав, набравши в рота води! Ось на що обернулось його служіння народові („всім пригнобленим і бідним руку подаєм!”).

Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім'ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини — це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось — але мертвою поетовою рукою. Кажуть, не одну ніч Тичина лягав спати не роздягаючись: він чекав арешту. Але це дріб'язковий факт. Тичину можна зрозуміти, але неможливо виправдати. Він-бо покірно цілував пантофлю геніального ката Йосипа Сталіна, мовчки потурав угноєнню українських степів людськими кістками. Пророцтво „Замість сонетів.” збулось. Народ перестав існувати для Тичини, а Тичина перестав існувати для народу.

У 1933 році Тичина віршів не написав — і це його найбільша провина перед народом.

Цю провину Тичини перед народом, перед людством задокументувала збірка 1934 року „Партія веде”:

Та нехай собі як знають,

божеволіють, конають,—

нам своє робить:

всіх панів до одної ями,

буржуїв за буржуями

будем, будем бить!

Пани були далеко, буржуї так само. Враження, що це поет писав про власний народ — це ж бо тут, на сліпих поетових очах, божеволіли і конали мільйони. А наступні слова

Ми йдемо походом гідним,—

всім пригнобленим і бідним

руку подаєм,—

сприймаються навіть не як пустомолотство фігляра, а як святотатство.

У духовній смерті, якої зазнав поет у цей період, він такий самий геніальний: так померти, як помер Тичина, можна далеко не кожному і не за всякої доби. Для цього треба мати геніальну добу і геніальну здатність самознищення. На руїнах померлого генія народився пігмей, поет на блазенській ролі — єдиній ролі, яка була для Тичини дозволена. цей поет-пігмей живе й досі. Народні частівки на теми народного Тичини:

На вгороді баба,

а в повітрі флот.

Хай живе радянська влада.

От!

це достеменні тексти цього пігмея. Так довершилася його всенародна слава. Слава пігмея і генія. Слава генія, здатного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля.

Переставши бути собою, Тичина втратив і самого себе. це вже був поет без минулого, яке було відбите йому, як печінки. В кращому разі це минуле стало його своєрідною хворобою зростання. Геніальне минуле, старанно приховуване од читача видавцями і критиками, залишилося тільки передісторією блазня, воістину народного поета, нашого Тичини, митця в каноні.

Епізод № 5

Доля Тичини воістину трагічна. В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням. Феномен Тичини — феномен доби. його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль.

В умовах наступу сталінізму на всьому фронті поет заховався од світу, од народу в гумовій в'язниці офіційної слави, заплативши за неї живою смертю.

Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню.

Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції. Світ йому вже був зрозумілий і нецікавий. Але й цим штучним світом треба було захоплюватись, хай і через силу. Талант став для нього за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не согрішити.

У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других — зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом.

Хто ж єси, Тичино? Без сумніву, геніальний поет. І — геніальний блазень. Живіший од живих і мертвіший мертвих. його трагедія відбила трагедію його рідного народу. І вже тому він є часткою історії свого народу („бо те, що всім народом пережито,— воно святе, його ти поважай”).

Двадцяте століття заправило від митця такого характеру, який здатен витримувати і понадлюдські перевантаження. Тичина такого характеру не мав. Він був занадто ніжний для цього, може, найжорстокішого віку. І тому помер живцем, десь за десятьма замками своєї прихованої надії, сподіваючись, що його жива смерть колись обернеться на живе безсмертя.

Доля Тичини звинувачує і застерігає.

Дати відповідь на питання за змістом уривка (одне на вибір) Відповідь надіслати на електронну пошту: mlavrusenko@ukr.net

Ø Як ви розумієте висловлювання В. Стуса про П. Тичину: „Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом”?

Домашнє завдання: «Листи до матері з неволі» Валерія Марченка, поезія Ігоря Римарука (аналіз 2 поезій на вибір)

Бажаю успіху!